Учасниця проєкту «Місце надії України» розповіла про свій шлях від втрати до відродження, приклад сили духу, жіночої віри й любові до своєї землі.

Пані Наталю, розкажіть, будь ласка, про себе.

Мене звати Наталя Пояркова, я родом із села Лупареве, Галицинівської територіальної громади Миколаївської області. За фахом я –  працівник культури. Закінчила Миколаївський коледж культури, а згодом – Миколаївський університет культури та мистецтв. Вже 14 років працюю у Лупарівському сільському клубі, де присвятила себе розвитку народних традицій, мистецтва та культурного життя громади.

Маю двох доньок – Анастасію (7 років) та Тетяну (9 років). Вони – мої головні натхненниці та помічниці у всіх творчих справах.

Розкажіть про свою справу, яку зараз розвиваєте?

Моя справа ще молода, але дуже близька серцю. У кінці 2024 року я відкрила ФОП (третя група) – і саме це стало початком розвитку зеленого туризму в нашій громаді. Так народилася «Садиба Лаванда Пояркова» – простір, який поєднує агротуризм, крафтове виробництво та народні ремесла.

На сьогодні на території садиби вже висаджено близько трьох тисяч кущів лаванди, з якої ми плануємо виготовляти натуральну продукцію: ароматні чаї, свічки, мило, саше та інші лавандові вироби.

Окрім цього, ми плануємо  проводимо майстер-класи, тематичні події та фотосесії серед квітучої лаванди, щоб кожен відвідувач міг відчути атмосферу спокою, краси й натхнення.

У планах – розвиток нового напрямку: створення етномузею «Де традиції оживають». Його мета – зберегти та передати українську культурну спадщину через ремесла, побут і творчість.

А що надихнуло, чому обрали саме цю діяльність?

До початку повномасштабної війни ми з чоловіком мріяли створити туристичний магніт у нашій громаді – місце, де люди могли б відпочивати душею, насолоджуватися природою й українською автентичністю. Ми навіть закупили 7 тис. маленьких саджанців лаванди і посадили їх на дорощування.

Та в наше життя прийшла біда – на початку війни загинув мій чоловік. Разом із дітьми ми були змушені покинути дім і виїхати до Естонії, шукаючи прихистку. Там ми прожили два з половиною роки, але серце весь цей час тягнулося додому.

Повернувшись до України, я побачила, що село постраждало від обстрілів і пожеж, і більшість лаванди була знищена. Спершу мені здавалося, що сили покинули, але потім прийшло розуміння: я маю продовжити нашу спільну мрію – в його честь.

Так народилася «Садиба Лаванда Пояркова» – місце пам’яті, любові й відродження.

Для мене лаванда – це символ вічного кохання, спокою й сили духу. Я хочу, щоб моя садиба стала місцем сили для інших людей – де кожен зможе знайти гармонію, зцілитися душею, відновити своє ментальне здоров’я і повірити, що життя продовжується, навіть після найважчих втрат.

Чи важко було ось так починати, практично з нуля?

Шлях був непростим, адже я розуміла, що для реалізації ідеї потрібні фінансові вкладення, а на той момент власних коштів не було. З усього, що збереглося після війни, – трохи живців лаванди. Та навіть із цього я вирішила почати.

Почала з маленької ділянки землі та великої мрії. Висадила понад три тисячі кущів лаванди, які стали символом відродження й нового життя.

Щоб розвивати справу, я почала навчатися, брати участь у грантових програмах, писати проєкти та шукати можливості для залучення підтримки.

Зараз поступово втілюю наступні кроки: планую створити етно-музей для проведення майстер-класів, облаштувати зону для фотосесій і зробити територію садиби затишним, натхненним місцем для гостей.

Звичайно, мені дуже допомагає моя родина, яка є основною підтримкою й опорою.

Мої доньки – мої крила, заради яких я щодня йду вперед і показую, що не можна здаватися, навіть коли важко.

Саме їхні усмішки, дитячі обійми й віра в мене додають сил рухатися далі та розвивати нашу спільну справу.

Звідки черпаєте інформацію для ідей та розвитку бізнесу?

Мої основні джерела натхнення – це навчання, спілкування та постійний розвиток. Я активно проходжу онлайн-курси та тренінги з підприємництва, маркетингу, агротуризму, беру участь у проєктах підтримки малого бізнесу та жіночого лідерства. Зокрема, мені дуже допомогла участь у проєкті «Місце надії України». Саме завдяки цим ініціативам отримую нові знання, знайомлюся з експертами та однодумцями.

Велику роль відіграє також досвід інших фермерів, крафтових виробників і власників зелених садиб – ми обмінюємося ідеями, ділимося практичними порадами, підтримуємо один одного.

Також активно вивчаю європейський досвід агротуризму, аналізую, як там поєднують традиції, екологічність та сучасний підхід до відпочинку. Переглядаю навчальні відео, читаю професійні статті, надихаюся історіями успішних жінок-підприємиць, які створили власні туристичні осередки.

Окреме джерело натхнення – це майстри народної творчості: спілкування з ними допомагає глибше відчути українські традиції, зрозуміти філософію ручної праці, що я впроваджую у своїй "Лавандовій еко-садибі".

І, звичайно, найбільше надихає сама природа, земля, лаванда – її аромат, краса і сила нагадують, що навіть після найважчих часів усе може розквітнути знову.

З якими труднощами стикались в роботі, та як їх вирішували?

Найважче було починати після повернення з-за кордону, без ресурсів і з емоційним виснаженням. Але кожен день праці на землі, кожен новий кущ лаванди давав сили рухатися далі. Вирішувала проблеми поступово, власними руками, іноді – завдяки грантових програм.

Як ви дізналися про проєкт “Місце надії України”?

Усе почалося з моєї вчительки, Борисенко Людмили Григорівни, яка буквально «закинула» мене туди – і я погодилася відвідати заняття. Це рішення стало одним із найважливіших у моєму житті.

Які враження залишилися від участі в проєкті?

Завдяки проєкту «Місце надії України» у моєму житті відкрилася нова сторінка. Я дуже вдячна Інні, координаторці проєкту у Миколаєві, за підтримку, розуміння та натхнення. Саме завдяки цим заняттям я отримала багато нових знань: навчилася писати грантові заявки, будувати бізнес-модель, вести соціальні сторінки та презентувати власну ідею.

Результатом стало те, що я написала свій грант і виграла його! Грант був від благодійної організації «Щедрик» та «Oxfam», за що я безмежно вдячна.

Що запам’яталося найбільше?

Дуже сподобалася атмосфера взаємопідтримки, професійність тренерів і практичний підхід. Було приємно бачити, як кожна учасниця зростає, як народжуються нові ідеї та колаборації. Проєкт подарував не лише знання, а й нових друзів і віру в себе.

Як змінилося ваше життя після участі в програмі?

Згодом мене запросили як спікерку на захід «Жіночий бізнес без меж», де я мала честь поділитися своєю історією – як усе починалося, з якими викликами стикалася та які кроки допомогли мені не зупинятися на шляху до мрії.

Цей проєкт став для мене не просто навчанням – він став підтримкою, поштовхом і вірою в те, що навіть після найтемніших часів можна відродитися й створити щось прекрасне.

– Що б ви хотіли побажати іншим жінкам, які шукають свою “місце надії”?

Не чекайте «ідеального моменту» – починайте з того, що маєте сьогодні, навіть якщо це лише маленька ідея чи мрія. Кожен крок вперед наближає вас до вашої великої справи.

Вірте у власні сили, бо жіноча енергія здатна відроджувати і творити навіть після найважчих випробувань. Не бійтеся робити помилки – вони лише роблять вас сильнішими та мудрішими.

Вкладайте у свій бізнес серце, душу та любов, і він обов’язково розквітне. Нехай ваша мрія стане реальністю, а шлях до неї буде сповнений натхнення, радості та підтримки людей, які вірять у вас.